Вступне слово. Кіровоград. Донецьк

Вступне слово

Мабуть, кожен, хто наважується винести на суд громадськості свій твір, незалежно від його жанрово-тематичних, світоглядних чи інших ознак, переживає вагання, сумніви, наскільки його праця заслуговує публічної уваги, як буде сприйнята, витлумачена, оцінена.

Пропоновані нині увазі читачів записи вражень, думок, асоціацій, викликаних певними випадками, обставинами, особами, робились в умовах, коли необхідно було дотримуватись максимальної обережності, не про все можна було міркувати навіть із самим собою, боячись повсякчасно непередбачуваного випадку, хоч листки негайно передавались і відтак переховувались у сторонніх осіб, тому в багатьох випадках зустрічаються недомовки, відсутність конкретики. Мріялось, що настане час, коли можна буде, погрупувавши „пожовклі листочки” – ці „вузлики напам’ять”, скомпонувати сюжетно зв’язну цілість. Однак дні і роки непомітно швидко прошмигнули в поточних клопотах, борсаннях у життєвій павутині, тому виникла ідея подати все в такому вигляді, як це первісно з’явилось.

Прелюдією мого переїзду на Донеччину, в славне місто Слов’янськ, було звільнення мене з роботи в Кіровоградському державному педагогічному інституті в 1972 р. Це був рік, коли тоталітарний режим, перед обличчям наростаючого дисидентського руху, загрозливих симптомів ерозії фундаменту, на якому трималась імперія страху (за іншим визначенням – зла), вирішив вчергове відігратись на інтелігенції – кого „вилучити з обігу”, кого залякати. Мені інкримінували зв’язки „с подозрительными личностями”, передусім з товаришем моїх студентських років Євгеном Сверстюком, засудженим („дали” йому 7 років концтаборів і 5 років „поражения в правах”), та поширення самвидавської літератури серед студентів і викладачів. Звільнено мене з роботи згідно з писаним радянським правом незаконно, тобто з недотриманням деяких формальних вимог існуючого трудового законодавства: під час моєї літньої відпустки без попередження і до того ж без офіційно сформульованого правопорушення. Висунуті проти мене в стінах КДБ звинувачення базувались на показаннях Сорокіна (викладача Вінницького педінституту) та Грищенка (випускника цього ж інституту). Парадоксальність ситуації полягала в тому, що свідчення згаданих осіб, по-перше, я заперечував, по-друге, вони стосувались того періоду, коли я працював ще у Вінниці, звідки переїхав у Кіровоград у 1966 році. Отже, з часу інкримінованого мені органами „злочину” пройшло вже 6 років! Справа була вже дещо задавненою, „свіжі” інформації сексотів стосувались дрібних моментів, певних акцентів моїх навчальних занять, і, по суті, не тягли на якусь серйозну справу. І все ж наприкінці серпня мене звільнено з посади доцента. Спочатку моє питання було „вирішене” на партбюро (хоча я не був членом партії), затим на Вченій раді інституту. І в які двері я після цього не стукав (в обкомівські в Кіровограді, в міністерські в Києві) – питання працевлаштування не вирішувалось.

Почались гарячково-наївні, марні спроби пройти десь інде за конкурсом. Як тільки появлялись у пресі оголошення про конкурс на вакантні посади у вишах, я відразу відсилав документи, прибував на співбесіди з керівництвом навчального закладу, які закінчувались кінець кінцем безрезультатно (в Донецьку, Ніжині, Бердянську, Глухові). Навіть були спроби влаштуватись у Російській Федерації. Кожна чергова невдача посилювала стан нервової напруги: адже насувалась нова, цілком реальна загроза – людина, що не працювала протягом визначеного періоду, попадала під „закон” про „тунеядство”. Отже, не засудили як націоналіста, засудять вже як тунеядця.

До речі, так же „танцював на розжареній сковородці” і мій колега по нещастю, звільнений одночасно зі мною, – письменник, викладач української літератури КДПІ Микола Смоленчук. Він їздив і в Миколаїв, і в Черкаси, де перебували старі його знайомі і потрібні були фахівці його профілю, з’являвся на переговори – і фінал був таким же. Оскільки він у юності закінчив сільськогосподарський технікум, то зараз, скориставшись дипломом спеціаліста із сільського господарства, влаштувався сторожем на колгоспному складі мінеральних добрив. Коли ж обласне начальство довідалось про це (напевно, з подачі „органів”), поступила нагінка голові колгоспу і вимога звільнити М.К.Смоленчука „в зв’язку з невідповідністю займаної ним посади рівню і профілю його освіти” (за вищою освітою – філолог, ще й кандидат наук).

Наведу як приклад один із серії сюжетів свого „працевлаштування”. Наприкінці 1972 р. прийняли мене за конкурсом у Донецький університет. Завідувач кафедри української мови Ольга Степанівна Шевчук надіслала повідомлення про це. Телефоную їй, що прибуду в січні. Чую її бадьорий голос: приїжджайте, чекаємо, вже вас і в розклад на друге півріччя поставлено. До речі, хотілося, щоб про моє звільнення з роботи не розходився поголос, однак моя історія щораз більшому колу осіб, зокрема в Києві, ставала відомою.

24 січня 1973 р. ранком прибуваю в Донецьк („ЯК-40” летить із Кіровограда всього 1 годину). Заходжу на кафедру української мови з почуттям тривоги: чи не накинуться на мене: мовляв, геть звідси! Нам не вистачало дисидента! Ні, приймають доброзичливо, посміхаються. Пишу заяву, щоб провели за наказом. Заяву підписують завідувач кафедри, декан, у відділі кадрів збираються оформляти мою особову справу. У мене весь час стан напружений, ніби от-от має статися допит. Але все йде добре. Підходила до мене в кабінеті на кафедрі якась жінка, здається, викладач української літератури. Жалілась, що на кафедрі української мови лише один член партії (Леонова), і це відчувається (слабість партійного керівництва). Як тяжко тепер поступити в партію для викладачів вишів; навіть із кафедри політекономії викладачку не прийняли, бо „як слід не підготовлена”. Мене підтримають, якщо виявлю бажання поступити (вони вже це обговорювали на партбюро). Власне на цій кафедрі більше брати нікого, не підходять, а моя кандидатура їх влаштувала б. Бідкається, що інтелігенцію зараз неохоче приймають у партію. Зауважую, що це здається й дивним, якщо брати до уваги всезростаючу роль інтелігенції в науково-технічному прогресі. – „Да, конечно, но интеллигенция и коварна”...

Повертаюсь у Кіровоград ранком. Дружина з порога повідомляє, що приходив з КДБ по моїй справі Василь Семенович Чорноморець (мій слідчий і „куратор”): „Я аж перелякалась, з’явивсь переді мною, як чорний крук; якраз у день твого від’їзду, сказав щоб ти з’явивсь з приводу своєї заяви. (Десь місяць тому я заніс скаргу в КДБ з приводу незаконного звільнення з роботи на основі лише безпідставних підозр, і ось через такий тривалий час саме в цей день він прийшов!) Пішов я до них на розмову, результат: „Оставить жалобу без последствий” (так Міщенко заявив). Запитую: чи можу я влаштуватись десь на роботу? Чорноморець: „Аякже! І треба. А куди ви хочете влаштуватись?” Мені нічого було викручуватись, все одно від них цього не приховаєш, тому кажу, що в Донецьк. – „Ну, якщо там беруть, то влаштовуйтесь”. Міщенко пішов з ка¬бі¬не¬ту, а Чорноморець трохи затримався: „Василю Тихоновичу, від вас усе зале¬жить. Ви повинні чистосердно признатись і засудити все, що було, і будете спокійно працювати, ніхто вам не буде стояти на перешкоді”. Потім, ніби впів¬голоса, додав: „А в Донецьк одна приватна особа з інституту вже дзвонила”. Мало вірю цьому, це він відволікає мою увагу, нібито вони тут ні при чому.

На душі тривожно. Вирішив я, не відкладаючи, їхати в Донецьк найближчим часом. Нашвидку зібрав речі. В неділю відсвяткували день народження нашого Дмитрика. Невеселе це було свято. В понеділок о 630 я вже був в аеропорту. Літак із-за погоди затримався до 900. У донецькому аеропорту взяв таксі і як найшвидше до університету. Об 1100 забігаю з документами у відділ кадрів. „Ми приймаємо після обіду, приходьте о 1400”. О другій годині заходжу, там усе спокійно записали, паспорт і військовий білет повернули, а трудову книжку залишили. Запитую, коли буде наказ? – „Коли ректор підпише”. Наступного дня довідуюсь, що ректор мене хоче бачити в четвер, у свої приймальні години. Ясно. Розмова буде непроста! Блукаю по місту, нічого не можу робити (зупинився в готелі „Донбас”). Купив журнал „Здоровье мира”, став читати, знайшов дещо цікаве – і це на деякий час заспокоїло, відволікло. Як пережити середу? Телефоную з готелю Шевчук Ользі Степанівні: „Не можу придумати, чому це ректору захотілося мене бачити?” – „У нас такий порядок. З кожним, кого приймають на роботу, ректор повинен переговорити, особисто познайомитись. Крім того, мій строк завідування скоро закінчується, значить, нам потрібен зав. кафедри. Мені здається, що ви для цього найбільше підходите, так що будьте готові й до розмови на цю тему”.

...