© 2011 Тридцять років на Донбасі
Повні тексти:
=======
Пропоную відвідувачам сайту також збірник новел мого колеги Володимира Гнатовича Леонюка "Захмарені досвітки". Основна тематика збірника - людина в тоталітарному суспільстві періоду його розкладу, занепаду.
В.Г.Леонюк активний учасник національно визвольного руху, колишній в'язень радянських концтаборів - у науковому середовищі відомий як авторитетний дослідник українського Полісся, автор енциклопедичного довідника "Словник Берестейщини".
Ехо тридцятих. У селі Семенівка в неділю (23 вересня) студенти працювали на буряках (недільник у фонд миру). Розговорився я з об'їждчиком - розмовляє гарно по-українськи (красиво, соковито, правильно). Виявляється, родом він з Білгородщини (запитую, як там говорять? - "Розговор такий, як ото в мене, всі так говорять"), переїхав сюди вже після війни. Його мова мене зацікавила, але потім його розповідь покотилась в іншому напрямку: "Студенти тепер не хочуть працювати, бо не знають біди. От ми горя побачили… Сусіднє село Богданівна (він, мій співрозмовник, з Новооскольського району), які там сади були! - повністю вимерло з голоду в 33-ому. Ми з жінкою пішли в травні відвідати рідних. Один страх: у садах лежать мертві, як попало, малі діти, не було кому ховати. Ще перших вкидали в ями, а потім падали, кого де смерть застала. Не було вже кому хоронити…, з родичів ніхто в живих не залишився… Тоді народ був заляканий. Отак двоє, як ми, не стануть говорити, боялись. Боронь Боже! Встанеш ранком, довідуєшся: того нема, того забрали. Брали вночі. Але це вже було в 37-ому. У нашому селі на 250 дворів взяли 48 чоловік, повернулись лише чотири, а решта пропали і досі не відомо де. Вивозили й сім'ями, отак висадять серед тайги - і все, виживай як хочеш.
Голодовка була, бо весь хліб викачали. А хто сховав, того без розговору в Сибір або виганяли з хати. Якогось куркуля, що сховав хліб, взимку роззули, роздягли й вивели на мороз - показуй, де сховав хліб. Будемо водити доти, поки не покажеш. Сім'ю всю вигнали з хати - а дітей в сім'ї було багато, четверо синів - у чому хто стояв. І ніхто їх не смів брати, бо коли хто прийме, то йому те саме буде. Вони десь найшли навозну купу, розгребли її і зробили шалаш. Так зимували". - "Й живі залишились?" - запитую. - "Та де там, дві дочки якось вижили, живі й зараз, а решта всі померли".
Про війну. Він воював десь під Оршею. "Здавались полками. За що воювати? Тільки що таке пережили. Але коли попали в полон, то еге-ге! За найменшу провину німець розстрілював. От послали одного по хліб, а він взяв і втік. Зібрали всіх на подвір'ї, вивели кожного десятого - й з кулемета на очах у всіх. Тоді кожен подумав… Або поранених німець не брав, добивав на місці. (Назвав якийсь табір, де появилась епідемія.) Взяли й весь табір з людьми, з усім запалили, все знищили. Всі переконались, що тут ще гірше, стали втікати до своїх, партизанити. Народ став одчаяний: все одно смерть. Ніхто нічим не дорожив. Перестали й здаватись".
Про крадіжки. "Тепер кожен намагається вкрасти. І що ти йому зробиш? Піймають, висиплять - і все. Начальство крізь пальці на це дивиться. А тоді… Мою сестру на три роки посадили: у трьох кишенях найшли насіння соняшникове. А за сумку й розмови не було - давали десять - п'ятнадцять років".
Підійшла бригадир й перебила нашу розмову. Відправила його кудись.
30.09.1973 р.